Поширеність та чутливість до антибіотиків Ureaplasma urealyticum та Mycoplasma hominis, виділених із зразків статевих органів та сечі, досліджених у період 2014-2017 рр. У KNsP Čadca

Анотація:

Урогенітальні мікоплазми та уреаплазми, зокрема Mycoplasma hominis (M. hominis) та Ureaplasma urealyticum (U. urealyticum), є умовно-патогенними збудниками бактерій, що викликають сечостатеві інфекції у дітей та дорослих. У цій роботі було оцінено поширеність та сприйнятливість до антибіотиків M. hominis та U. urealyticum, виділених із зразків статевих органів та сечі, досліджених протягом 3 років, у період 2014-2017 рр. У КНП Чадка.

антибіотиків

Результати показують, що присутність цих мікроорганізмів у патогенезі урогенітальних інфекцій найчастіше зустрічається у фертильному віці у жінок та чоловіків у віковій категорії старше 60 років. Із загального набору 4736 досліджених біологічних зразків частота урогенітальних мікоплазм та уреаплазій була зафіксована у 1308 пацієнтів, що становить 27,6% (23,7% у жінок та 3,9% у чоловіків). Найбільш часто виявляли U. urealyticum, 77,6%, рідше M. hominis, лише на рівні 4,5%. Ми довели наявність обох мікроорганізмів у 17,9% досліджених біологічних зразків. Позитивні результати урогенітальних мікоплазм та уреаплазій були протестовані на окремих групах антимікробних препаратів, які мають терапевтичне значення у їх лікуванні. Це антибіотики макролідного та тетрациклінового ряду, хінолони другого та третього покоління, лінкозаміди (кліндаміцин) та стрептограміни (пристинаміцин).

У випробуваному наборі зразків із водозбірного басейну KNsP Čadca в першу чергу при терапії можуть бути рекомендовані антибіотики серії тетрациклінів, наприклад доксициклін.

Ключові слова: чутливість до антибіотиків, Ureaplasma urealyticum, Mycoplasma hominis

* Усі таблиці, графіки та малюнки, які є частиною статті, можна знайти у вкладеному PDF-файлі в кінці дослідження.

Вступ

Урогенітальні мікоплазми та уреаплазми належать до класу MoNicutes, який характеризується невеликим розміром бактеріальних клітин, відсутністю клітинної стінки та надзвичайно вимогливими потребами росту "in vitro". U. urealyticum та M. hominis - умовно-патогенні внутрішньоклітинні патогени, які мають спорідненість до клітин епітелію слизової оболонки, розташовані навколоклітинно, хоча можуть проникати всередину клітин (1). Вони трапляються в урогенітальному тракті пацієнтів, які страждають такими симптомами, як безпліддя, орхіт, епідидиміт, простатит або негонококовий уретрит (2). Однак їх також можна ізолювати від безсимптомних осіб (3). Метою дослідження було визначити поширеність та сприйнятливість до антибіотиків M. hominis та U. urealyticum, виділених із зразків статевих органів та сечі, від пацієнтів із палат лікарні та амбулаторій КНСП Чадка. Хвороби також можуть бути спричинені іншими типами урогенітальних мікоплазм та уреаплазій (наприклад, Mycoplasma genitalium, Ureaplasma parvum), які не ідентифікуються за допомогою діагностичних наборів.

Матеріал і методи

Ендоцервікальний, вагінальний та уретральний мазки та сеча були включені в когорту. Біологічні зразки надходили від пацієнтів із симптомами інфекції сечостатевих шляхів із водозбірного басейну KNsP Čadca (район Чадця та Kysucké Nové Mesto) з 1 липня 2014 року по 30 червня 2017 року (3 роки). Із загальної кількості 4736 досліджених зразків 3661 - від жінок. Середній вік становив 38,2 ± 17,9 року, (діапазон 0 - 90 років, 95% ДІ 18 - 75 років).

Обидва аналізи оцінювали після інкубації при 37 ° С протягом 48 годин і вдруге через 72 години. Ідентифікація сечостатевих мікоплазм та уреаплазій базується на їх біохімічних та метаболічних властивостях. У випадку U. urealyticum сечовина розкладається уреазою з вивільненням NH3 3, M. hominis розкладає аргінін з аргіназою, виділяючи NH3, що збільшує рН в рідкому культуральному середовищі. Результат ідентифікації оцінюється відповідно до зміни кольору індикатора рН. Інтерпретація та визначення чутливості до антимікробних препаратів базується на пригніченні зазначеної ферментативної активності, і результат аналогічно зчитується відповідно до зміни кольору показника рН. Для кожного протимікробного препарату використовуються дві лунки з різною концентрацією протимікробних препаратів, за винятком пристинаміцину. Результат чутливості оцінювали якісно як чутливий, середньочутливий або стійкий згідно з рекомендаціями виробників діагностичних наборів.

Для статистичного аналізу було використано статистичне програмне забезпечення SPSS 22 для Windows (Statistics Package for Social Sciences inc, Чикаго, США). Для порівняння випадків штамів, чутливих до різних антимікробних препаратів або стійких до них, був використаний тест Пірсона на чіткість квадратної форми на користь. Значення ймовірності p (0,05) вважали статистично значущим. Протягом усього періоду моніторингу 2014-2017 рр. Моноінфекція U. urealyticum переважала над моноінфекцією M. hominis та змішаною інфекцією U. urealyticum/M. гомініс (графік 1).

Виникнення сечостатевих мікоплазм та уреаплазій у різних вікових групах

Загальна позитивність урогенітальних мікоплазм у вікових категоріях 20 - 40 років була відносно вищою (46,8%) порівняно з іншими віковими групами. Найвищий позитив у жінок був виявлений у віковій групі 20 - 29 років протягом усього спостережуваного періоду (34,2%). Майже 40% чоловіків із позитивними урогенітальними мікоплазмами та уреаплазмами у спостережуваний період були у віковій категорії старше 60 років (37,3%) (графік 2).

Частка окремих урогенітальних мікоплазм та уреаплазій за віковими категоріями наведена на малюнку 3. Моноінфекція U. urealyticum була найбільш поширеною у пацієнтів (чоловіки + жінки) у віці 20-29 років. Більшість змішаних інфекцій U. urealyticum/M. гомініс належав до вікової категорії старше 60 років для обох статей (38,9%). Моноінфекція M. hominis була приблизно однаковою у всіх вікових категоріях.

Сприйнятливість урогенітальних мікоплазм та уреаплазій до антимікробних препаратів "in vitro"

Інфекції U. urealyticum продемонстрували стійкість до макролідних АТВ 7,3%, до АТВ тетрацикліну (міноциклін та доксициклін) 3,5%, крім тетрацикліну (17,4%). Стійкість до левофлоксацину становила 14,2%, стійкості до офлоксацину 38,2% та до ципрофлоксацину 68,2%. Стійкість M. hominis до рокситроміцину, еритроміцину та кларитроміцину становила 64,6%. Стійкість до азитроміцину становила 77,8%, до йозаміцину 32,2%. Стійкість до тетрацикліну та міноцикліну становила 35,8%, до доксицикліну 11,1% та до пристинаміцину 22,2%. Стійкість до хінолонів досягла 41,4%, до кліндаміцину - 41,5%.

У пацієнтів із комбінованою інфекцією U. urealyticum/M. hominis, досліджуючи змішану культуру, ми спостерігали високу стійкість до макролідних АТВ та хінолонів на рівні 74,7%, за винятком азитроміцину (56,7%). Резистентність до тетрацикліну ATB становила 67,2%, за винятком доксицикліну (38,3%). При поєднаних інфекціях U. urealyticum/M. hominis, стійкість до більшості випробуваних антимікробних препаратів була більше 60%, що вказує на коінфекцію U. urealyticum/M. hominis може бути важчим для лікування, ніж самі інфекції, оскільки вони можуть вибрати перехресну стійкість до антимікробних препаратів (4) (Таблиця 3). Статистична різниця для всіх протимікробних препаратів становила p (5) .

Хоча гострий цистит був найпоширенішим діагнозом, пов'язаним з урогенітальними мікоплазіями та уреаплазіями в нашій когорті (31%), дослідження інших авторів повідомляли про зв'язок цих мікроорганізмів з інтерстиціальним циститом (6). Можливим поясненням може бути те, що гострий цистит - це лише початок інтерстиціального циститу, який може розвинутися у цих пацієнтів при неадекватному лікуванні.

Цікавим є взаємозв’язок між мікоплазмою та уреаплазмою та віком пацієнтів. Найвища поширеність урогенітальних мікоплазм та уреаплазій спостерігалась у жінок у віці 20-40 років та у чоловіків у віці старше 60 років. Змішані інфекції були найпоширенішими у обох статей у віці старше 60 років. Вони становили до 48,6%. Дослідження інших авторів з усього світу також вказують на позитивність урогенітальних мікоплазій та уреаплазій у літньому віці (78). Враховується, чи це недіагностовані інфекції, або колонізуючі інфекції, які хворі переносять з молодого віку, або нові інфекції в області хронічних запальних змін сечостатевих шляхів, разом із ослабленою імунною системою (9) .

Урогенітальні мікоплазми та уреаплазми - це загальна флора, що зустрічається на слизовій оболонці статевих органів здорових дорослих (1). Однак їх виникнення також пов'язане з такими патологічними процесами, як позаматкова вагітність, глибоке запалення тазу або передчасні пологи (10). Найпоширенішою формою передачі урогенітальних мікоплазм є статевий акт, тому важливо лікувати всіх статевих партнерів у разі зараження. Також передача від матері до дитини можлива під час пологів та у пацієнтів з трансплантацією органів (11). З цієї точки зору важливо спостерігати за появою в популяції урогенітальних мікоплазм та уреаплазій.

Ми перевірили позитивні результати урогенітальних мікоплазм на окремих групах протимікробних речовин, які мають терапевтичне значення у їх лікуванні. Це АТВ макролідного та тетрациклінового ряду, також були представлені хінолони другого та третього поколінь хіміотерапевтичних препаратів, лінкозаміди (кліндаміцин) та стрептограміни (пристинаміцин).

Мікоплазми та уреаплазми не мають клітинної стінки, а тому стійкі до бета-лактамних АТВ. Вони також не чутливі до сульфаніламідів або триметоприму через їх неможливість синтезувати фолієву кислоту. Вони також можуть бути стійкими до інших антимікробних засобів, наприклад лінкозамід, макролід, фторхінолон або тетрациклін, які пов’язані з розвитком різних механізмів стійкості (2). Це може бути зміна в цільових структурах, а також витік антимікробної речовини, що може бути результатом генетичної мутації або перенесення нових генів на транспозони. Наприклад, резистентність до хінолонів може виникати шляхом мутації ферменту-мішені (ДНК-гірази, топоізомерази IV), а також шляхом зміни проникності клітинної мембрани бактерій до антимікробного агента. Стійкість M. hominis до макролідних АТВ є результатом мутації в генах рибосомних білків, а також припливу антибіотиків (12). Вважається, що подібні механізми беруть участь у стійкості сечостатевих мікоплазм та уреаплазій до тетрациклінів (12) .

Не завжди легко розрізнити, чи є сечостатеві мікоплазми та уреаплазми причиною гострої урогенітальної інфекції або колонізації цими мікроорганізмами. Однак при цілеспрямованій протимікробній терапії рецидивуючих інфекцій важливо думати і про ці мікроорганізми. Для зменшення ризику невдалого проведення емпіричного лікування рекомендується проводити регіональне тестування антимікробної чутливості in vitro, оскільки існують географічні відмінності в стійкості до антибіотиків. За даними SNARS (Словацька національна система нагляду за антимікробною стійкістю), у 2016 році чутливість U. urealyticum до пристинаміцину, доксицикліну, тетрацикліну та джозаміцину становила понад 90%. Опір U. urealyticum до ципрофлоксацину досягав 47%. Для M. hominis чутливість була більше 90% для пристинаміцину, доксицикліну та тетрацикліну. Стійкість M. hominis до ципрофлоксацину становила 34% (13) .

У випробуваному наборі зразків з водозбірного басейну KNsP Čadca доксициклін може бути рекомендований в терапії, в першу чергу, оскільки в Словаччині не реєструються пристинаміцин, йозаміцин та міноциклін. Для наших штамів також підтверджена значна стійкість U. urealyticum до ципрофлоксацину та кліндаміцину. Кліндаміцин - це напівсинтетичне похідне лінкоміцину, проти якого U. urealyticum є природно стійким. Високу стійкість до ципрофлоксацину можна пояснити регіональним співвідношенням та місцевою практикою призначення антимікробних препаратів. Те саме можна сказати про азитроміцин та тетрацикліни, проти яких ми спостерігали вищу стійкість у M. hominis. Високий рецепт та часте використання ципрофлоксацину при урогенітальних, респіраторних, а також інших інфекціях може призвести до прогресування резистентності до цього хіміотерапевтичного засобу, особливо при урогенітальних мікоплазмах та уреаплазмах (14). .

Частота урогенітальних інфекцій залежить від віку пацієнтів і частіше діагностується у жінок дітородного віку, де вони також можуть виникати при спільному зараженні хламідійними інфекціями.
інфекції (15). У чоловіків рівень затримки є вищим, особливо у віковій групі старше 60 років, де, однак, це частіше випадок колонізації без клінічних симптомів (16) .

Висновок

В даний час три групи протимікробних препаратів використовуються для лікування мікоплазми та уреаплазмових інфекцій, а саме фторхінолони, тетрациклін та макролідні АТВ. Отримані нами результати демонструють той факт, що жінки дітородного віку мають вищу позитивність урогенітальних мікоплазій та уреаплазій. Вік та стать пацієнта є факторами ризику виникнення урогенітальних інфекцій, і терапія цих збудників повинна оптимально розпочинатися на основі клінічних симптомів пацієнта та визначеної згодом чутливості до антибіотиків "in vitro". У разі емпіричного лікування необхідно враховувати сучасні регіональні тенденції щодо антимікробної резистентності.