Зустріньте кращих іноземців у своєму районі, читайте інтерв’ю з гостями фестивалю [fjúžn]. Хадра Абділ каже, що під час кризи біженців вона була об’єктом кількох нападів, але потім їй допомогли, коли вона дізналася, що на її боці багато людей.

братислави

Звідки ти родом і де живеш?

Я з Сомалі, але вже шість років живу в Братиславі.

Де ти виріс? Де живе ваша сім’я?

Моє рідне місто називається Бардер, воно приблизно розміром з Трнаву. У мене четверо братів і сестер - троє братів і сестра. Моя мати живе в Сомалі, батько помер, коли ми були маленькими.

Вона також ходила до школи в Бардере?

Так, я там ходив до початкової школи. Але це було важко, бо була війна. Тому іноді я не міг регулярно ходити до школи.

Як ви познайомилися з її чоловіком?

Ми познайомились завдяки нашим сім’ям. У нас були разом знайомі.

Ваш чоловік живе з вами у Словаччині?

Ні, мій чоловік зараз живе в Туреччині. Я намагався організувати для нього візи, щоб ми могли жити тут разом, але Словаччина не приймає сомалійські паспорти, тому його візи відмовили. Однак ми все ще сподіваємось, що це буде вирішено і що він зможе прийти до нас.

Як ви потрапили до Словаччини?

Коли я виїхав із Сомалі, я був першим у Росії. Потім я потрапив до України, а потім до Словаччини.

Ви щось знали про Словаччину ще до того, як приїхали сюди?

Ні, я нічого не знав. Ви знаєте, коли тікаєш від війни, ти не вирішуєш, куди йдеш. Але мені тут сподобалось, і зараз я вважаю Братиславу своїм містом.

Вона хотіла б колись повернутися до Сомалі?

Звичайно, не зараз. Ще є війна, і там небезпечно. Чому б я туди повертався? Я вже словак.

Як це бути молодою мамою-соло в Братиславі?

Бути соло-мамою важко у всьому світі. Але ще важче, якщо ти живеш за кордоном, де у вас немає сім’ї, де насправді нікого немає. Ти сам на все. Наприклад, якщо дитина захворіє, вам ніхто не допоможе. На щастя, в них є організації та люди, які допомагають нам, іммігрантам. Але це все одно важко.

У вас є словацькі друзі?

Так, у мене їх багато. Наприклад, мої сусіди чи матері з дитячого майданчика в будинку. Там усі знають мого сина Хамзу.

Розкажи мені про свого сина.

Хамза дуже зручний. Він уже володіє кількома мовами - словацькою, сомалійською, трохи арабською та добре володіє англійською. Він словак, бо тут виріс. Йому був один рік, коли ми приїхали сюди. Зараз він піде у другий клас, але до цього тут ходив до дитячого садка. Він дуже добре інтегрований. Йому добре в школі і він зовсім не сором’язливий, тож у нього багато друзів.

Вам було важко, коли прийшла корона, а разом з нею - карантин і закриття шкіл?

Це було. Хамзі було нудно вдома, він хотів піти пограти на дитячий майданчик, він сумував за іншими дітьми. Дітям також було важко вчитися вдома. Однак для мене словацька не є рідною мовою, тому я був дуже засмучений.

Як ви це робили на роботі?

Раніше я багато працювала, працювала в адміністрації, офіціанткою чи нянею. На жаль, через корону мене звільнили з роботи, тому я опинився вдома через карантин. Зараз я працюю у ресторані VegLife, але працюю там повний робочий день з вересня.

Що б ти хотів зробити? Що б ти хотів зробити?

Мені подобається майже будь-яка робота. Головним чином, що я можу щось зробити. Мені не подобається бути вдома, а коли у мене немає роботи, я з цього приводу напружений. Коли я був маленьким, я хотів бути лікарем. Але в школі я не дуже добре вчився, це була війна, і я пропустив багато годин. Зараз я працюю офіціанткою, що мені подобається. У моєї матері був ресторан в Сомалі, де я також працювала офіціанткою. Мені подобається працювати в гастрономічній зоні, я люблю готувати або подавати.

Що ви готуєте вдома? Сомалійська або словацька їжа?

Я завжди готую сомалійську їжу. Мені подобаються супи зі словацьких страв. У Сомалі супи зарезервовані лише для людей похилого віку та хворих, тож для мене це щось нове. Мені подобається дізнаватися нове, мені здається цікавим дізнатися щось із країни, де ти живеш. Я вже готувала вареники з бриндз.

Вам чогось не вистачає у вашій країні?

Сумую за мамою, яка залишилася в Сомалі. І я сумую за своєю культурою, за своїми друзями зі школи, хоча багато хто з них там теж уже не живе. Це, мабуть, нормально, що якщо ви поїдете, ви пропустите багато речей зі своєї країни.

Що найчастіше запитують вас у Словаччині?

Мені це дуже смішно. Я живу тут шість років, тож звик до того часу, але спочатку, коли я сюди прийшов, усі запитували мене, звідки я родом. І друге питання завжди було: а чим ви займаєтесь у Словаччині? Чому ти прийшов сюди? Це мене всі запитували - у магазині, у лікаря, куди б я не ходив. Спочатку я не розумів, чому вони мене постійно про це запитували, лише згодом зрозумів, що тут це поширене і що це культурне питання.

Це не так у Сомалі?

У Сомалі ви не можете просто запитати у людини, яку побачите вперше у своєму житті, звідки він родом і чим він тут займається. Якщо ви давно знайомі з цією людиною і у вас є стосунки між собою, це нормально, але ви не питаєте таких речей у магазині чи у лікаря. Це грубо.

Щось змінилося після того, як ви почали говорити словацькою?

Так. Люди почали задавати ще більше запитань, тому що могли поговорити зі мною краще. Словацька - важка мова. Одного разу, коли я виїхав з Відня, в автобусі я попросив квиток словацькою мовою, водій здивувався і запитав мене, куди я їду, або до Братислави. Я сказав, що там живу і що я словак.

Тож ти почуваєшся словаком?

Так, звісно. Якщо ви проживете десь довше, ви станете частиною цього місця та людей. Мій син каже, що він не сомалі, а словак зі Словаччини. Тепер, коли він пішов у школу, словацька мова є його основною мовою. З раннього дитинства вона розмовляє словацькою. Спочатку я боявся, що у нього буде акцент або погана вимова, але вчитель сказав, що я не повинен боятися, Хамза нічим не відрізняється від словацьких дітей.

Що б ви хотіли запитати у вас люди у Словаччині?

Я хотів би запитати, чи подобається мені Словаччина. Може, скільки я тут живу. Мені здається, це нормальне, приємне запитання: що вам подобається у Словаччині? Але зараз у мене не виникає жодних питань. Спочатку було важко, бо я не розумів, чому мене питають. Потім я зрозумів, що тут це нормально, і пристосувався. Але щоразу, коли я зустрічаю когось, хто тут новий, я запитую їх: чи подобається вам Словаччина? Бо якщо ви живете в країні, вам там щось має сподобатися. Це можуть бути люди, природа, культура ... Можливо, вони могли б запитати мене, який я маю досвід життя у Словаччині чи яка різниця між життям тут і в країні, звідки я родом. Це цікаві питання, на мій погляд.

Чим ви найбільше пишаєтесь у своєму житті? Чого вам вдалося досягти?

Найбільшим успіхом я вважаю наявність здорової та розумної дитини. На мою думку, це велика річ. Щоразу, коли мені важко, я дивлюсь на нього і кажу собі, що я повинен пишатися тим, що маю цю прекрасну дитину. Думаю виховати його, щоб він мав гарну освіту та краще життя. Що ще додати? Я здоровий, я живий. Якщо людина здорова і жива, вона може робити все, що хоче. Він може впоратися. Я пишаюся своїм шлюбом і своїм сином.

Ви хочете щось розповісти людям самі?

Я хотів би сказати, що майже за сім років свого життя у Словаччині я зустрів багато дуже приємних та добрих людей. Звичайно, скрізь є хороші і погані люди. Щоразу, коли мені потрібна була порада, будь то на вулиці чи в школі сина, я зустрічав приємних та корисних людей. Я думаю, вам слід підтримувати це і розвивати такий підхід, щоб іноземці почувались бажаними для вас. Тому що в країні, де є симпатичні люди, набагато легше інтегруватися і залишатися в ній. І це стосується не лише іммігрантів, а й, наприклад, іноземних студентів.

Ви відчуваєте, що іноземці тут почуваються бажано?

Я вважаю, що так. З мого приходу багато чого змінилося. На початку це було зовсім інакше. Зараз іноземців стає набагато більше, і це стає все більш поширеним явищем. Звичайно, можна зустріти і поганих людей, але тут, у Братиславі, багато розумних та розуміючих людей.

У 2016 році разом з Емілією Трепачовою вона отримала нагороду «Біла ворона» за взаємну солідарність та толерантність. Під час т.зв. Як мусульманка, вона зазнала кількох нападів на громадськість під час кризи біженців. Нагороду вона отримала за мужність розповісти про те, що з вами сталося, і таким чином привернути увагу до проблеми, яка стосується багатьох іноземців Словаччини. Який це був для вас досвід?

Так, я був об’єктом кількох нападів під час кризи біженців. Я не уявляю, чому вони обрали мене. Я дуже злякався, бо це постійно відбувалося. Не знаю, можливо, це було тому, що я тут одна, ношу хіджаб, маю маленьку дитину і маю брати його з собою, коли хочу щось згадати чи купити. Коли вони запропонували мені нагороду і сказали, що підтримають, я вирішив прийняти нагороду. Ця ціна мені справді дуже допомогла. Це повністю змінило мій погляд на світ, моє мислення. Раніше я думав, що люди всі однакові, хтось вдарить вас, хтось ні, але вони все одно. Завдяки Білій Вороні та іншим організаціям та установам я зустрів багатьох людей, які були на моєму боці, допомагали мені та підтримували. Вони були справді чудовими, і їм було шкода того, що зі мною сталося. Багато людей у ​​Братиславі почали знати мене на вулиці, посміхалися мені та Хамзі. Мені було ясно, що вони знали, хто ми. Деякі навіть розмовляли зі мною.

Мені це допомогло, коли я раптом побачив, що на моєму боці є також люди. Спочатку я відчував, що я один, мені було страшно, і мені здавалося, що у мене тут нікого немає. Коли люди Білої Ворони вперше сказали мені, що хочуть зустрітися, я злякався. Але мій адвокат з Ліги прав людини сказав мені, що мені нічого боятися, тому я прийняв нагороду, і вона спрацювала. Це було найкраще, що могло зі мною статися. Я зустрів багатьох чудових людей, які почуваються так само, як і я.

Коли ти приїжджаєш у чужу країну, ти відчуваєш, що це не твій дім, це не твоя країна і твій народ. Після цього досвіду він змінився в мені. Я тут почав почуватись як вдома. У мене довкола багато друзів, і це мені допомагає. Тому я вирішив залишитися тут жити. Я пишаюся тим, що живу тут і влаштовуюсь на роботу та беру участь. Я щасливий, що мені вдалося досягти всього цього і що Словаччина стала моїм домом.