26.4. 2016 17:30 Тридцять років - це період напіврозпаду розпаду радіоактивного цезію, головного компонента хмари, який з’явився лише три десятиліття тому над українським Чорнобилем. З людської точки зору, протягом тривалого часу, з хімічної точки зору, лише частка тисяч років, протягом яких чорнобильська спадщина в природі поступово слабшатиме. Вибух атомної електростанції в Україні стався 26 квітня 1986 року.
"Перша глобальна катастрофа", як назвав її слідчий Григорій Медведєв, вплинула не лише на людські життя: будівництво нових ядерних реакторів на деякий час зупинилося, Захід більше зацікавився східними атомними електростанціями, посилив тиск на підвищення їх безпеки, а згодом став одним із пунктів переговорів про вступ до ЄС. Тим часом сам Чорнобиль став символом небажання СРСР визнавати помилки та нездатність вирішувати проблеми. А також стала туристичною визначною пам'яткою.
Пожежна сигналізація застала новоспеченого пожежника Василя Ігнатенка в ліжку. Він навіть не встиг зібрати жодного захисного одягу, нічого, коли пішов на місцеву АЕС. Це навіть не здавалося, що це буде особлива подія, її просто треба було загасити: горів дах на одній з чорнобильських будівель.
Після втручання Василь та його колеги відправились безпосередньо до місцевої лікарні, де були ретельно відокремлені від звичайних пацієнтів. За кілька днів весь підрозділ, 28 чоловік, був доставлений до Москви на рентгенологію. Незабаром після 9 травня, у день перемоги, всі вони померли від променевої хвороби. За ними пішли ті, хто доглядав за ними в лікарнях - пожежники були настільки радіоактивними, що пропускали смертельні дози радіоактивності навіть на похоронах.
Дружині Василя Людмилі, яка весь час доглядала за ним та його колегами в лікарні, жорстоко пощастило: вони разом чекали дитину, яка поглинала смертельні дози опромінення, призначені для Людмили в утробі матері. Дочка померла через чотири дні після народження цирозу печінки, зруйнованого внаслідок бою з радіоактивністю. Вони навіть не встигли назвати її.
Вибух
Звичайно, це не була пожежа, але це була горезвісна історія протягом тридцяти років: випробування на четвертому ядерному реакторі в Чорнобилі вийшли з-під контролю, і величезна кількість пари розірвала захисний контейнер. Якщо ви уявляєте собі дзюрчання кришки над горщиком, вам слід виправити погляд - пара штовхнула у повітря бетонну кришку товщиною в тисячу метрів заввишки три метри, яка косо приземлилася назад на реактор.
Звідти полум'я негайно спалахнуло на висоту 1,2 кілометра разом із парою, повною радіоактивних відходів. Фрагменти високорадіоактивного бетону, графіту та сталі з внутрішньої частини реактора були залиті в навколишні будівлі. Всього звідти було розкачано близько 70 тонн матеріалу, ще 50 тонн залишилося всередині. Найчастіше у вигляді гарячої, понад дві тисячі градусів радіоактивної лави.
Реактор RBMK (реактор божественного каналу) мав відомі конструктивні недоліки, особливо у випадку низького енерговиробництва, що також сталося під час Чорнобильського експерименту. Його конструкція бере свій початок у 1950-х роках, і крім електроенергії, вона мала бути джерелом ще чогось, що було потрібно Радянському Союзу під час холодної війни: плутонію для ядерних боєголовок. Тому ця модель проіснувала майже чотири десятиліття.
Самодопомога проти радіоактивності
В. Ігнатенко був лише одним із перших, хто допоміг подолати наслідки катастрофи - з неадекватним захистом, без достатньої інформації та з невідомими наслідками. Окремі загони прибиральників захищались, наскільки могли: ті, хто прибирав дахи навколишніх будівель від радіоактивного сміття, робили свинцеві "фартухи" - вони модифікували 30-кілограмові металеві пластини, щоб їх можна було повісити на шию.
Кадри їхніх робіт виявляють більше, ніж на картинах - нижня частина всіх фотографій опромінена білим кольором, ніби інтенсивне світло надходить знизу. Саме так вони виявили радіоактивність століття тому, згідно з контурами уранової руди на необроблених фотопластинках.
Його першовідкривач Анрі Беккерель, а згодом і його відомі послідовники, Кюрі, також стали першими жертвами наслідків радіації. За часів Чорнобиля вони були вже дуже відомі, але з часів Хіросіми та Нагасакі жодна ядерна катастрофа не мала такого масштабу.
Так само пілоти вертольотів Мі-8 допомагали собі: у них під сидіннями були свинцеві пластини. У вертольотах вони могли провести максимум кілька секунд над пеклом, куди їм потрібно було насипати саме матеріал, щоб перестати горіти.
Нульовий досвід такої аварії часом спричиняв більше проблем, ніж вирішував: окрім піску, наприклад, у кратер висипали великі шматки свинцю. Однак вони випаровувались і кинули ґрунт на широкій території. І на сотні років вперед. Для порівняння, ґрунт навколо Банської Штявниці досі забруднений ртуттю через двісті років після закінчення видобутку корисних копалин. Як тільки свинець потрапляє в грунт, він не розпадається. Рослини поглинають його поживними речовинами.