Ежен Йонеско: Урок

останнього

Переклад: Альберт Маренчин

Драматургія: Саша Сарвашова

Сцена: Віктор Фрешо

Дизайн костюмів та світла: Дорота Волфова

Режисер: Растислав Балек

Професор: Роберт Рот

Студентка, покоївка: Моніка Потокарова

Хоча я, мабуть, не можу спростувати поширене уявлення (підживлюване в основному глядачами театрів), що злісний критик займається головним чином заточуванням сокири перед входом у точку зору, я заявляю, що бувають і ситуації, коли це прямо протилежне. Коли критик іде до театру апріорі упереджено - позитивно. З радісним биттям серця насолода спрямовується на досвід, який обіцяє поєднання чудових драматичних текстів, цікавого режисера та найкращих акторів. Це саме той досвід, на який вказує Урок Іонеско режисера Растіслава Балека, який може здивувати навіть неприємно (Біблія, Танець смерті), але в тандемі з улюбленим актором Робертом Ротом він майже непереможний ("майже" завдяки Принципам нова мова.). Велике молоде підкріплення нашої першої сцени Моніка Потокарова, як єдиний партнер головного героя, не могло, звичайно, щось зіпсувати на перспективному сузір’ї, лише додати ще один відтінок досконалості театральному досвіду.

"Щоб не обдурити нас", [1] Ожен Йонеско свого часу писав у своєму щоденнику, і його робота, заснована на дадаїзмі і прямуючи до вершини абсурдної драми, є доказом того, що він ніколи не приступав до цього принципу. Однак блискучі тексти, наповнені гумором цікавих ситуацій, абсурдні конструкції думок та мовні екстравагантності "справді" відображають, хоча і не так безпосередньо, як реалістичні чи натуралістичні твори. Зокрема, Урок, як каже директор постановки, стосується "всього, що пов'язано з насильством, індоктринацією чи ідеологією [. ] ми живемо у той час, який породжує безперервний потік інформації, слів, теорій, думок, спостережень, і чи є проти нас насильство, ми можемо навіть навіть не усвідомлювати і задавати собі це питання. Ця гра - про те, що, якщо ми її покладемо. ”[2] Мова, слова насправді є іншим персонажем у цій грі; дивні повороти потоку слів та їхні божевільні зв’язки та безглуздість принесених значень підводять героїв до жахливого кінця.

І в цей момент, коли покоївка знову виходить на сцену в Йонеско, який проявляє ініціативу в розчищенні трупа (як виявляється, робить це не вперше) і готує приміщення для прийняття нової нічого не підозрюючої жертви, інтерпретація ситуації виходить на перший план на Арені. Обидва персонажі перетворені: він кладе штучний живіт, ніс і перуку і наступає перед нами лише в дивному "тілі", створеному закріпленням білої сорочки між ногами. Вона спокусливо розстібає кофтинку, надягає насоси, запалює сигарету - після того, як витягнула на сцені тіло, обгорнуте пластиком. У одну мить вона є холоднокровною і владною служницею - жертвою вбивці стає співучасниця вбивці, вбивця, одягнений у дивну «кошачу сорочку», з іншого боку, виявляє м’якість і безпорадність жінки або навіть дитина. Домінатриса, абсолютно полохлива і покірна, перелякана тим, що він зробив, повністю керує ним. Зосередивши кілька особистостей у двох персонажах, перед нами відкривається нова перспектива - погляд на людську душу в її протистоянні, погляд у немислимі глибини підсвідомості, де дрімають темні нахили. Для кожного з нас.

Сумний П. С.

Я бачив урок на другій репетиції 12 листопада, не підозрюючи, що він також був останнім. Трагічна подія передчасно закінчила сценічне життя цієї чудової постановки.

[1] ІОНЕСКО, Ежен. Осколки щоденника. Прага: Арго, 1997, с. 64. ISBN 80-7203-150-3. Цитату з чеської мови переклав М. У.

Роберт Рот на уроці: Я вірю, що Йонеско не повернеться у свою могилу. У моїй культурі, опублікованому 4 листопада 2019 року