Уявіть, що ви батько. Ваша дитина захворіє. Однак лікарні пропонують вам лише один варіант лікування. Він новий і несе багато ризиків. Нікому з вас це не подобається.

щоденник

Однак стан дитини погіршується. Однак на даний момент у медицини немає інших варіантів. Пошук інших варіантів лікування може зайняти занадто багато часу. Без швидкої реакції дитина може мати серйозні наслідки для свого здоров’я.

Один із вас, батьки, не погоджується. Запропоноване лікування нібито лише пригнічує симптоми та несе серйозні ризики для майбутнього здоров'я дитини. Однак інший батько розуміє, що їхати немає часу. Іншого варіанту немає. Розкол між батьками також зашкодив би дитині.

Однак, як не дивно, угода не працює. Батьки, які не погоджуються із запропонованим лікуванням, подають позов проти іншого. Він домовився з лікарями про призначення цього лікування дитині. Батьки сварились.

Сварка також проявляється перед їхньою дитиною. Його стан при ризикованому лікуванні, в основному в спокої, серйозно загрожує. Стійкість, любов і відповідальність йому вже не гарантують батьки.

Таким чином, дитина зазнає найсильнішого фактора ризику - розколу в сім'ї між батьками. Його здоров’ю загрожує як ніколи раніше. Батьки навіть не можуть доглядати за ним належним чином, оскільки вони перебувають у суді, поки їхня дитина перебуває в лікарні.

Словаччина є батьком дитини, Союзу, якого ми не створили, але ми добровільно долучилися до його побудови. Нехай підредактори стверджують, що Союз є лише економічним об'єднанням і повинен залишатися таким, з самого початку Союз дотримувався інших принципів.

Якщо Спільнота вугілля та сталі була створена згідно Паризьких конвенцій 1951 року, вона була створена саме для захисту миру в Європі. Захід, заснований на взаємній повазі до Декларації про основні права. Мир, заснований на любові до принципів взаємної солідарності, рівності та свободи.

Отже, Союз - це дитина, яка виникла із стосунків, заснованих на взаємній любові, як би це дивно це не звучало. Однак ця дитина ще дуже молода і слабка. Вони стикаються з низкою захворювань, таких як економічна криза, грецька криза та криза біженців. Його батьки повинні вміти відповідально справлятися з цим тиском та шукати спільні рішення, щоб не загрожувати дитині.

Квоти - теж така тема. Це був єдиний спосіб вирішити проблему, коли вона виникла. Метод нікому не сподобався. Однак відповідальність переважала страх ризику. Ми пішли далі, дитина в цьому краща, ми виграли час для вирішення проблем, на які раніше не встигали. Хоча ми, як і Словаччина, проголосували проти квот, нас перевели над головою, і ми повинні поводитися відповідально. Адже це наша спільна дитина.

Однак ми подали позов. Ми зробили розкол в Європі. Ми не пропонуємо відповідних рішень. Ми звинувачуємо інших. Ми боїмося ризиків і не хочемо бути солідарними, як вони вимагають від нас. Ми розглядаємо це як авторитетне рішення. Ми розпалюємо вогонь і полеміку щодо того, чи діє Європа в конфлікті зі своїми силами. Тим часом дитина страждає на наших очах, але ми цього не бачимо. Ми вирішили судити нашого партнера, оскільки він обрав єдиний варіант, який мав на той момент. Хоча дитина лікується, поділ між нашими батьками відчутний. Його лікування слабке, а психіка на межі.

Тому я запитую, чи хочемо ми мати дитину? Ми хочемо бути в Європейському Союзі і зрозуміти, яку відповідальність ми несемо в такому випадку? Відповідальність за принципи, які ми нещодавно прийняли. Принципи гуманності, рівності та свободи. Ми взагалі європейці? Ці принципи нам щось говорять? Чи любимо ми ці принципи? Тому що лише любов до цих принципів може зробити нас європейцем, гідним називати себе цивілізованим.

Любов до цих принципів створює дитину, наше майбутнє. Однак якщо ми подаємо позов до суду, то ніби ми перестали любити. Ми не маємо ніяких наслідків для цього.