Ідентифікація випадків целіакії базується на виявленні анти-tTG та/або EMA антитіл. Тести ARA більше не належать до методів, рекомендованих для серологічного скринінгу в сучасних рекомендаціях.

рекомендації

Клінічні прояви целіакії дуже різноманітні, що характеризується наявністю целіакічно специфічних антитіл, молекул HLA-DQ2 та/або DQ8 та пошкодженням тканин шлунково-кишкового тракту. Хоча гаплотипи HLA-DQ2 та/або -DQ8 представляють генетичний ризик для целіакії, також повідомляється про роль деяких не-HLA генів, таких як гени інтерлейкіну-21 (IL-21), IL-2 та KIAA1109 .

Зараз доступні чутливі та специфічні серологічні тести для симптоматичних та несимптомних пацієнтів із ризиком розвитку CD, включаючи тканинні трансамінази (tTG), антиендоміальні антитіла (EMA) та нещодавно дезамінований пептид гліадину (DGP). Спільне використання серологічних та молекулярно-генетичних методів діагностики значно розширило наші знання про клінічний спектр та епідеміологію целіакії. Згідно з поточною літературою, частка недіагностованих випадків коливається від 1: 5 до 1: 8, причому більшість пацієнтів мають атипову клінічну картину.

Клінічні показання та діагностичні рекомендації у разі підозри на целіакію

Рання і точна діагностика целіакії необхідна для запобігання ускладнень. У нелікованих випадках поглинання поживних речовин зменшується і розвивається недоїдання. У пацієнтів з целіакією підвищений ризик розвитку інших аутоімунних захворювань та інших станів (наприклад, неходжкинська лімфома). Щоб зменшити діагностичні затримки, рекомендації рекомендують визначати хід тестів за наявністю симптомів та/або факторів ризику.

Наступні симптоми можуть вказувати на целіакію у дітей та підлітків: хронічна або періодична діарея; неможливість смоктати; втрата ваги; відставання в рості; пізнє статеве дозрівання; аменорея; дефіцит заліза; анемія; нудота, блювота; хронічні болі в животі, судоми або здуття живота; хронічні запори, хронічна втома; рецидивуючий афтозний стоматит (виразка в роті); шкірні висипання, що нагадують герпетиформічний дерматит; перелом кістки/остеопенія/остеопороз при незначній травмі; аномальні показники ферментів печінки. Фактори ризику включають цукровий діабет 1 типу, синдром Дауна, аутоімунне захворювання щитовидної залози, синдром Тернера, синдром Вільямса, селективний дефіцит імуноглобуліну А (IgA), аутоімунне захворювання печінки та родичів першого ступеня.

Кілька професійних товариств вже опублікували вказівки з діагностики целіакії, такі як Європейське товариство дитячої гастроентерології, гепатології та харчування (ESPGHAN) у 2012 році.

Варіанти діагностики включають: 1) серологічні тести для виявлення специфічних антитіл; 2) гістологічний аналіз зразків біопсії тонкої кишки та 3) типізація HLA (DQ2 та DQ8) у популяціях з факторами ризику або як альтернатива біопсії у випадках, коли підвищений рівень антитіл до целіакії підвищений.

Спеціальні серологічні тести на целіакію та рекомендації щодо скринінгу

Зазвичай першим кроком у діагностиці целіакії є виявлення та кількісна оцінка специфічних антитіл з клінічних зразків відповідної якості. Найбільш широко використовуваними серологічними тестами на целіакію є: антиретикулінові антитіла (ARA), антигліадінові антитіла (AGA) та антитіла EMA, tTG та DGP.

З них тест ARA вперше був введений у клінічну практику в 1977 році. Ці антитіла (IgG та IgA) виробляються проти ретикулярних волокон ендоміуму. Існує п’ять різних моделей ARA (від R1 до R5), однак лише тип R1 пов’язаний із целіакією та герпетиформічним дерматитом. Тест ARA має деякі недоліки, включаючи низьку чутливість через використання мишачого субстрату, і оцінка також не позбавлена ​​суб'єктивності.

Тест ELISA на антитіла до антигліадину був розроблений на початку 1980-х років. Хоча і сьогодні використовується клінічно, імуноаналіз AGA варіюється порівняно в широких межах, особливо у дорослих, і тому не рекомендується за наявності симптомів та/або факторів ризику, що свідчать про CD.

Незабаром після розробки імунологічного дослідження AGA повідомляється про виявлення ЕМА при целіакії та герпетиформічному дерматиті. Основним недоліком тесту, крім суб'єктивності, властивої оцінці, є те, що тест є дорогим і для оцінки результатів необхідний відповідний досвід. Незважаючи на ці труднощі, тестування на антитіла до ЕМА залишається основою для діагностики целіакії, оскільки воно забезпечує відмінне прогностичне значення для наявності захворювання.

З моменту публікації керівних принципів ESPGHAN у 1990 р. Порівняльні дослідження показали, що тест ARA є менш надійним скринінговим методом, ніж AGA або EMA, оскільки лише 65% пацієнтів із підтвердженою целіакією позитивні. Подібним чином ставилася під сумнів клінічна надійність тесту на АГ, оскільки він давав дуже високу частку хибнопозитивних результатів у осіб із низьким ризиком та симптомів шлунково-кишкового тракту, незалежних від целіакії.

Розробка імуноаналізів проти tTG призвела до кардинальних змін у скринінгу на целіакію. Цей метод, як правило, більш чутливий, але менш специфічний, ніж імуноаналізи ЕМА. Імуноаналіз проти tTG простіший у виконанні та менш суб’єктивний, ніж EMA. У світлі всього цього тест анти-tTG може бути кращим вибором для скринінгу першої лінії на целіакію.

Випробування анти-DGP антитіл методом ІФА було вперше описано в 1999 р. Quarsten та співавт. Антитіло до DGP є більш специфічним маркером целіакії, ніж його попередники. Хоча в даний час цей метод не рекомендується для рутинного скринінгу, він може бути корисним у випадках, коли існує сильна підозра на целіакію, але анти-tTG та/або ЕМА виявити не вдається.

Ідентифікація випадків целіакії базується на виявленні антитіл проти tTG та/або ЕМА. Тести ARA більше не належать до методів, рекомендованих для серологічного скринінгу в сучасних рекомендаціях. Виходячи з наших знань про конкретні серологічні тести на целіакію та імунобіологічні аспекти захворювання, тест ARA не є корисним при плановому обстеженні пацієнтів із симптомами целіакії або тих, хто має ризик целіакії.

Джерело: Nandiwada SL, Tebo AE. Тестування на антиретикулінові антитіла у пацієнтів із целіакією застаріло: огляд рекомендацій щодо серологічного скринінгу та літератури. Клінова вакцина Імунол. 2013; 20: 447–451.