Метью Дж. К. Лі, Джеймс К. Баллантайн 1, Хав'єр Чаголла 1, Вільям Г. Хопкінс 1, Джексон Дж. Файф 2, Стюарт М. Філліпс 3, Девід Дж. Бішоп та Джонатан Д. Бартлетт 1

навчання

1 Інститут здоров'я та спорту Університету Вікторії, Мельбурн, Австралія
2 Центр спортивних досліджень, Школа вправ та харчування, Університет Дікін, Австралія
3 кафедра кінезіології Університету Макмастера, Гамільтон, Онтаріо, Канада, 4 Школа медицини та наук про здоров'я, Університет Едіт Кован, Джоналуп, Австралія

Стаття опублікована в журналі Revista de Educación Física, том 1, номер 2 за 2020 рік .

Резюме

Передумови: Важливість порядку одночасної вправи для поліпшення адаптації опору та сили залишається невизначеною, особливо коли заняття проводяться окремо протягом декількох годин. Ми досліджували ефекти одночасного навчання (в чергуванні порядків, розділених

3 години) щодо адаптації опору та силових тренувань порівняно із силовими тренуваннями. Матеріали та методи: Двадцять дев'ять здорових, помірно активних чоловіків (середнє значення ± SD; вік 24,5 ± 4,7 року; маса тіла 74,9 ± 10,8 кг; зріст 179,7 ± 6,5 см) виконували лише силові тренування (ПЕ, n = 9) або одночасно тренування в той же день, в якому інтервальне тренування з високою інтенсивністю проводилось за 3 години до (HIIT + EF, n = 10) або після тренування з опором (EF + HIIT, n = 10), протягом 3 днів • тиждень -1, протягом 9 тижнів. Зміни, зумовлені тренуванням, у силі натискання ніг 1RM, продуктивності стрибків проти руху (CMJ), складі тіла, піковому споживанні кисню (VO2peak), аеробній потужності (Wpeak) та порозі лактату (WUL), оцінювались до та після 5 та 9 тижнів навчання. Результати: Через 9 тижнів усі тренувальні групи збільшили 1 об/хв натискання на ноги (

24-28%) і загальна нежирна маса (

3-4%), без чітких відмінностей між групами. Обидві одночасні групи досягли подібних невеликих до помірних покращень у всіх маркерах аеробної підготовленості (VO2peak

14-15%). EF покращив зміщення CMJ (середнє значення ± SD, 5,3 ± 6,3%), швидкість (2,2 ± 2,7%), міцність (абсолютне: 10,1 ± 10,1%) та потужність (абсолютне: 9,8 ± 7,6%; відносне: 6,0 ± 6,6% ). HIIT + EF лише порівняно покращив швидкість CMJ (2,2 ± 2,7%). Порівняно з EF, EF + HIIT ослаблене зміщення CMJ (середня різниця ± 90% ДІ, -5,1 ± 4,3%), сила (абсолютна: -8,2 ± 7,1%) та потужність (абсолютна: -6,0 ± 4,7%). Тільки EF + HIIT знижували абсолютну масу жиру (середнє значення ± SD, -11,0 ± 11,7%). Висновки: У середньо активних чоловіків одночасне тренування, незважаючи на порядок фізичних вправ, представляє життєздатну стратегію для покращення максимальної сили нижньої частини тіла та загальної м’язової маси, порівнянної із силовими тренуваннями, хоча також покращує аеробні показники фізичної форми. Однак поліпшення переміщення, сили та потужності CMJ послаблювалось, коли ПЕ виконувались до HIIT, і як такий, порядок вправ може бути важливим фактором при розробці навчальних програм, метою яких є підвищення сили нижньої частини тіла.

Ключові слова: Одночасне тренування, витривалість, сила, порядок, сесія

Анотація

Передумови: Важливість паралельних вправ для вдосконалення витривалості та адаптації до опору залишається незрозумілою, особливо коли сеанси виконуються з інтервалом у кілька годин. Ми досліджували ефекти одночасного навчання (в альтернативних порядках, розділених

3 години) на адаптації до тренувань на витривалість та опір, порівняно з тренуванням лише на опір. Матеріали та методи: Двадцять дев'ять здорових середньоактивних чоловіків (середнє значення ± SD; вік 24,5 ± 4,7 року; маса тіла 74,9 ± 10,8 кг; зріст 179,7 ± 6,5 см) виконували будь-які тренування лише з опором (RT, n = 9), або одночасне одночасне тренування, в якому інтервальне тренування високої інтенсивності проводилося або за 3 години до (HIIT + RT, n = 10), або після тренування з опором (RT + HIIT, n = 10), для 3 d.wk-1 понад 9 тижнів. Індуковані тренуванням зміни в натисканні на ноги з максимальною силою 1 повторення (1-RM), продуктивністю стрибка проти руху (CMJ), складом тіла, піковим поглинанням кисню (VO2peak), аеробною силою (Wpeak) та порогом лактату (WLT) оцінювались раніше, і після 5, і через 9 тижнів тренувань. Результати: Через 9 тижнів усі тренувальні групи збільшили натискання на ноги 1-RM (

24–28%) і загальна нежирна маса (

3-4%), без чітких відмінностей між групами. Обидві одночасні групи спричинили подібні незначні до помірних покращення у всіх маркерах аеробної підготовленості (VO2peak

14-15%). RT покращило зміщення CMJ (середнє значення ± SD, 5,3 ± 6,3%), швидкість (2,2 ± 2,7%), силу (абсолютну: 10,1 ± 10,1%) та потужність (абсолютну: 9,8 ± 7,6%; відносну: 6,0 ± 6,6%) . HIIT + RT спричинив порівнянне покращення лише швидкості CMJ (2,2 ± 2,7%). Порівняно з RT, RT + HIIT ослаблює зміщення CMJ (середня різниця ± 90% ДІ, -5,1 ± 4,3%), зусилля (абсолютне: -8,2 ± 7,1%) та потужність (абсолютне: -6,0 ± 4,7%). Тільки RT + HIIT знижували абсолютну масу жиру (середнє значення ± SD, -11,0 ± 11,7%). Висновки: У середньоактивних чоловіків одночасне тренування, незалежно від порядку вправ, представляє життєздатну стратегію для покращення максимальної сили нижньої частини тіла та загальної м’язової маси порівняно з тренуванням лише на опір, водночас покращуючи показники аеробної підготовленості. Однак поліпшення переміщення CMJ, сили та потужності послаблювалось, коли RT проводилося до HIIT, і як такий, порядок вправ може бути важливим фактором при розробці навчальних програм, метою яких є покращення сили нижньої частини тіла.

Ключові слова: Одночасне тренування, витривалість, сила, порядок, сесія