Сьогодні ніхто не знає, масовий вбивця - це вірус чи економічний колапс.
Під час чуми в Лондоні жителі почали масово вбивати котів. Вони розмножувались, бо ослаблені морем щури були для них легкою здобиччю. Але середньовічні лондонці вважали котів втіленням сатани і майже повністю їх винищили. Але тоді не було кому вбивати щурів, з яких чума стрибала (можливо, через бліх) на людей. Щури швидко розмножувались, в результаті чого загинула чверть населення Лондона.
Це загальновідомий урок про нерозуміння причинно-наслідкових зв’язків, яке, на наш погляд, було типовим для Середньовіччя. Але нам, здається, не набагато краще в 21 столітті. Ми намагаємось вбити вірус карантином, закриваючи економіку, тому злидні та депресія можуть призвести до загибелі набагато більше людей, ніж самого вірусу. Або навпаки: звільнення карантину в ім’я економічного відновлення може призвести до більшої кількості жертв вірусу, ніж вбиває бідність. Ми не можемо судити, яка причина спричинить гірший ефект.
Політики, мотивом яких є врятувати якомога більше життів, стоять перед складним вибором, оскільки сьогодні ніхто в світі не може сказати, хто є найбільш масовим вбивцею: чи вірус, чи крах економіки. Ми не будемо знати, поки різні країни не спробують різні моделі, але буде пізно.
У такій ситуації розумно не намагатися бути пророком або рятівником, оскільки ризик помилкового пророцтва занадто великий, а вартість помилок занадто висока. Якщо сьогодні політики постійно змінюють свою стратегію відповідно до розвитку ситуації та за новою інформацією, це скоріше доказ їхньої