Нефрологія - офіційне видання Іспанського товариства нефрології. Журнал публікує статті про основні або клінічні дослідження, пов’язані з нефрологією, високим кров’яним тиском, діалізом та трансплантацією нирок. Журнал відповідає положенням системи рецензування, завдяки чому всі оригінальні статті оцінюються як комітетом, так і зовнішніми рецензентами. Журнал приймає статті, написані іспанською або англійською мовами. Нефрологія відповідає стандартам публікацій Міжнародного комітету редакторів медичних журналів (ICMJE) та Комітету з етичних публікацій (COPE).

блокадою

Індексується у:

MEDLINE, EMBASE, IME, IBEC, Scopus та SCIE/JCR

Слідкуй за нами на:

Фактор впливу вимірює середню кількість цитат, отриманих за рік за твори, опубліковані у виданні протягом попередніх двох років.

CiteScore вимірює середню кількість цитат, отриманих за опубліковану статтю. Читати далі

SJR - це престижна метрика, заснована на ідеї, що всі цитати не рівні. SJR використовує алгоритм, подібний до рейтингу сторінок Google; є кількісним та якісним показником впливу публікації.

SNIP дозволяє порівняти вплив журналів з різних предметних областей, виправляючи відмінності у ймовірності цитування, які існують між журналами різних тем.

МАТЕРІАЛ І МЕТОДИ

Клінічне дослідження було схвалено комітетом з клінічних випробувань нашої лікарні, і перед включенням у дослідження у кожного пацієнта вимагалася поінформована згода. Пацієнти були відібрані в консультації з нефрології нашої лікарні. Усі пацієнти відповідали таким критеріям: протеїнурія більше 0,5 г/24 год принаймні у трьох послідовних визначеннях за шість місяців до дослідження; ожиріння, що визначається індексом маси тіла (ІМТ) більше 30 кг/м 2; і стабільна функція нирок із швидкістю клубочкової фільтрації (ШКФ)> 15 мл/хв/1,73 м 2. Пацієнти із швидким погіршенням функції нирок, з поганим контролем середнього артеріального тиску (ПДК> 100 мм рт. Ст.), Пацієнти, яким потрібне більше трьох антигіпертензивних препаратів, з нестабільною клінічною ситуацією, та пацієнти, які отримують лікування імунодепресантами або НПЗЗ. Пацієнти, які брали участь у дослідженні, були діабетиками та нецуками.

Клінічні та лабораторні показники

Завдання дослідження

Основною кінцевою точкою дослідження була зміна 24-годинної протеїнурії в кінці кожного періоду лікування. Також аналізували кількість пацієнтів, у яких спостерігалося зниження рівня протеїнурії більше ніж на 25% відносно вихідного значення кожного періоду лікування. Вторинними кінцевими точками були зміни функції нирок (за оцінками креатиніну та СКФ у сироватці крові) та калію в сироватці крові.

Обсяг вибірки

Попередні дослідження 6,19 показали, що додавання антиальдостеронових препаратів (еплеренон або спіронолактон) до інших блокаторів РААС збільшувало зниження базової протеїнурії на 25-50%. У пілотному дослідженні, проведеному нашою групою (неопубліковані дані), було встановлено, що зниження рівня протеїнурії у пацієнтів із ожирінням було на 35% більшим при застосуванні антиальдостеронових препаратів, ніж при застосуванні АПФ або БРА. Встановивши рівень довіри 95%, було підраховано, що 11 пацієнтам потрібно було виконати проект дослідження. Нарешті, для проведення дослідження було відібрано 12 пацієнтів.

Результати представлені як середнє значення ± стандартне відхилення та з діапазоном між мінімальним та максимальним значеннями. Для встановлення порівнянь між групами щодо вихідних значень використовували t-тест Стьюдента та тест Mann-Whitney. Для порівняння всередині групи використовували критерій Стьюдента або тест Уілкоксона. Для порівняння між групами використовували тест Крускала-Уолліса та тест Манна-Уітні. Співвідношення проводили за допомогою тесту Пірсона. Спеки вважалися значними з ап

Було включено 12 пацієнтів (сім чоловіків, п’ять жінок), усі вони кавказької породи. У таблиці 1 узагальнено клінічні характеристики досліджуваних пацієнтів. У семи пацієнтів (58%) показник ШКК був менше 60 мл/хв/1,73 м 2. Діагнозами були діабетична нефропатія (5), вогнищевий сегментарний гломерулосклероз, пов’язаний із ожирінням (3), IgA-нефропатія (2) та нефроангіосклероз (2). Як показано в таблиці 2 та на малюнку 1, як еплеренон, так і комбінація лізиноприлу та кандесартану дають значно більше зниження протеїнурії, ніж лізиноприл. Зниження рівня протеїнурії, яке спостерігалося при застосуванні лізиноприлу (11,3 ± 34,8%), не було статистично значущим щодо вихідного значення (р = 0,158), тоді як при комбінації лізиноприлу та кандесартану (26,9 ± 30,6%) та еплеренону (28,4 ± 31,6%) показали статистично значущу різницю щодо вихідних значень (порівняння в межах групи p = 0,045 та p = 0,034 відповідно) та групи лізиноприлу (порівняння між групами, p = 0,041 та p = 0,034 відповідно).

Вплив трьох процедур на співвідношення білок-креатинін показав тенденцію, подібну до тієї, що була отримана за 24-годинними значеннями протеїнурії, вказуючи на те, що на результати не впливали можливі помилки забору сечі. Зниження співвідношення лізиноприлу плюс кандесартану та еплеренону (26,3 ± 21,6 та 27,2 ± 22,5%, відповідно) було більше, ніж у лізиноприлу (17,3 ± 19,6%), хоча ці відмінності не були статистично значущими у порівнянні між групами (Таблиця 2). Кількість пацієнтів, які продемонстрували зниження протеїнурії понад 25% відносно вихідних значень, була значно вищою при застосуванні еплеренону (n = 8, 67%) та лізиноприлу та кандесартану (n = 8, 67%), ніж при застосуванні лізиноприлу (n = 3,25%, p = 0,026 по відношенню до інших груп), як показано в таблиці 2.

Як зазначено в таблиці 3 та на малюнку 1, антипротеїнурична ефективність еплеренону була більш очевидною у пацієнтів із збереженою функцією нирок (ШКФ> 60 мл/хв/1,73 м 2). У цій групі пацієнтів протеїнурія значно зменшилась на 39 ± 16% відносно вихідних значень через шість тижнів лікування еплереноном (р = 0,043), тоді як у пацієнтів із СКФ 2 вона становила 20 ± 38% відносно базові значення. Ця тенденція (вища антипротеїнурична відповідь у пацієнтів із збереженою функцією нирок) не спостерігалася в інших двох групах лікування (монотерапія лізиноприлом та комбінація лізиноприлу та кандесартану).

Зниження рівня протеїнурії не залежало від змін АТ, маси тіла або функції нирок. Не було знайдено значущих кореляційних зв'язків між зниженням протеїнурії та вихідної протеїнурії, активністю реніну в плазмі крові або альдостероном.

Зміни артеріального тиску, індексу маси тіла, функції нирок та калію в сироватці крові

Як показано в таблиці 2, протягом трьох різних періодів лікування не було значних змін АТ, ІМТ, креатиніну в сироватці крові або ШКФ. Ця стабільність також спостерігалася серед пацієнтів із СКФ 2 та хворих на цукровий діабет при аналізі окремо. Калій у сироватці крові показав незначне збільшення, хоча і не суттєве, у трьох групах, не виявивши відмінностей між різними групами лікування. Кількість пацієнтів, у яких рівень калію в сироватці крові був вище 5,5 мекв/л після лікування, становила 2/12 (16%) лізиноприлом та 2/12 (16%) лізиноприлом та кандесартаном. Тоді як жоден з пацієнтів, які отримували еплеренон, не досяг цього рівень калію. У всіх пацієнтів, у яких вміст калію в сироватці крові перевищував 5,5 мЕкв/л, був вихідний показник ШКФ 2. У групі пацієнтів із ШКФ 2 (n = 7) збільшення вмісту калію в сироватці крові становило 4,8 ± 0,4 до 5 ± 0,6 мЕкв/л з лізиноприлом (р = 0,398), 0,6 ± 0, 3 до 5 ± 0,6 мЕкв/л з лізиноприлом плюс кандесартан (р = 0,043 відносно вихідного значення) та 4,8 ± 0,4 до 4,7 ± 0,2 з еплереноном (р = 0,735). Зміни вмісту калію в сироватці крові у хворих на цукровий діабет були подібними до змін у хворих на цукровий діабет.

Ренін, альдостерон та інші лабораторні показники

Підвищення рівня реніну в плазмі спостерігалось у пацієнтів, які отримували лізиноприл та лізиноприл плюс кандесартан, тоді як ренін був стабільним при застосуванні еплеренону. Подібним чином сироватковий альдостерон продемонстрував значне зниження при застосуванні лізиноприлу та комбінації лізиноприлу та кандесартану порівняно з еплереноном (табл. 4).

Не відбулося значних змін у значеннях глюкози, натрію, сечової кислоти, кальцію, фосфору, загального холестерину, холестерину ЛПВЩ, холестерину ЛПНЩ, тригліцеридів, загальних білків, альбуміну, білірубіну, трансаміназ печінки, С-реактивного білка або глікованого гемоглобіну.

В рамках нашого дослідження ми повинні зазначити, що періоди лікування становили лише шість тижнів. Цей факт дозволяє лише припустити можливий ренопротекторний ефект антагоністів альдостерону, пов'язаний з вищою антипротеїнуричною ефективністю. Що стосується тривалості дослідження, важливо зазначити, що, хоча цього часу недостатньо для підтвердження профілю безпеки різних фармакологічних груп (еплеренон, ACEI або ACEI плюс ARB), гіперкаліємії та змін у клубочкової фільтрації не спостерігалося протягом шести тижнів лікування. Очевидно, що для демонстрації ренопротективного ефекту цих препаратів необхідні проспективні дослідження з більш тривалим часом спостереження. Важливо пам’ятати, що як інгібітори АПФ, так і БРА в монотерапії показали чіткий ренопротекторний ефект у важливих проспективних дослідженнях у пацієнтів з діабетичною та недіабетичною нефропатією 35–40 .

Підводячи підсумок, наше дослідження вказує на те, що антагоністи альдостерону можуть представляти дуже цікавий терапевтичний варіант для пацієнтів із ожирінням з протеїнуричними нефропатіями, як діабетичними, так і недіабетичними. Ці результати підтвердили б роль альдостерону в патогенезі індукованого ожирінням пошкодження нирок, як показали кілька недавніх експериментальних досліджень. Однак для остаточної оцінки ефективності та безпеки цих препаратів необхідні дослідження з більшою кількістю пацієнтів та більш тривале спостереження.

Що відомо з цього питання?

- Кількість протеїнурії є фактором ризику прогресування діабетичних та недіабетичних протеїнуричних хронічних нефропатій. Додавання антагоністів альдостерону до звичайного лікування інгібіторами АПФ або БРА значно збільшує зменшення протеїнурії у цих пацієнтів.
- У пацієнтів із ожирінням посилений синтез альдостерону, який може відігравати ключову роль у ускладненнях ожиріння. Антагоністи альдостерону можуть зменшити ураження нирок, що спостерігається на тваринних моделях ожиріння.

Що сприяє це дослідження?

- Монотерапія антагоністом альдостерону (еплеренон) є більш ефективною, ніж ACEI в монотерапії (лізиноприл), і має таку ж ефективність, як комбінація ACEI плюс ARB (лізиноприл плюс кандесартан) для зменшення протеїнурії у пацієнтів із ожирінням з різними типами протеїнових нефропатій.
- Еплеренон, а також інгібітори АПФ та інгібітори АПФ плюс АРБ у поєднанні добре переносились, і не спостерігалося значної гіперкаліємії або порушення функції нирок.