мієлодиспластичний

Стандарти догляду за хворими на мієлодиспластичний синдром (МДС) постійно змінюються. Пацієнт з МДС повинен знаходитись під наглядом гематолога, оскільки він найкраще підходить для оцінки сучасних терапевтичних можливостей, а також можливості проведення трансплантації кісткового мозку. Стратегія лікування базується на зміненій міжнародній прогностичній бальній системі IPSS-R. В даний час пацієнти отримують переважно допоміжне лікування, яке, з одного боку, продовжує загальне виживання та покращує якість життя, але з іншого боку це лише тимчасовий захід. Дивлячись у майбутнє, потрібно знайти терапевтичні варіанти, які б стимулювали вироблення в кістковому мозку в довгостроковій перспективі.

Визначення

Мієлодиспластичний синдром (MDS) - термін для гетерогенної групи захворювань з клональним гемопоезом, що характеризується аберрантною мієлоїдною диференціацією, диспластичними змінами, неефективним гемопоезом та зростаючою геномною нестабільністю, що клінічно проявляється в периферичній цитопенії (1).

Епідеміологія

У 1995 р. Прогнозований річний рівень захворюваності на MDS у США становив 1500 випадків (2). Два останні дослідження, в яких для розрахунку використовували нещодавно створений реєстр ракових захворювань США, оцінили річний рівень захворюваності на> 10000 (3, 4). Дослідження 2003 року оцінило приблизно 45 000 нових випадків захворювання на MDS у Сполучених Штатах у людей віком ≥ 65 років (5). І саме останнє дослідження із США оцінило річну захворюваність на 75 випадків на 100 000 населення ≥ 65 років (6). На жаль, даних про захворюваність на MDS у Словаччині наразі немає. Існуючі дані постійно показують, що МДС є переважно хворобою людей похилого віку. Приблизно 86% пацієнтів з МДС мають вік ≥ 60 років на момент постановки діагнозу (середній вік 76 років) і лише 6% діагностовано у суб’єктів віком ≤ 50 років (5). Чоловіки мають вищу частоту, ніж жінки, а біла раса частіше, ніж інші расові/етнічні групи (3). Зі старінням населення кількість випадків МДС також зростає.

Етіологія

Вроджені захворювання кровотворення, такі як анемія Фанконі, збільшують ризик розвитку МДС (7). Крім того, іонізуюче випромінювання та хіміотерапія при попередніх злоякісних захворюваннях, а також вплив бензолу вважаються іншими факторами ризику (8). Крім того, у пацієнтів із вторинною MDS прогноз набагато гірший. Основним джерелом бензолу, як правило, є сигаретний дим (9). До факторів екологічного ризику, пов’язаних із MDS, належать куріння сигарет (10-12) та вплив розчинників та пестицидів (13-14). Взаємозв'язок між вживанням алкоголю та MDS оцінювався в кількох дослідженнях. Однак результати цих досліджень суперечливі. Деякі дослідження показали, що вживання алкоголю не впливає на ризик розвитку МДС (15-17). На відміну від цього, інше дослідження показало значний зв’язок між вживанням алкоголю та MDS (18). Інше дослідження показало значну залежність між індексом маси тіла (ІМТ) та подальшим розвитком MDS (17). Пацієнти з надмірною вагою (ІМТ = 25 - 29,9) та пацієнти з ожирінням (ІМТ ≥ 30) мали вищий ризик розвитку МДС, ніж у осіб із нормальною вагою.

Патогенез

В останні роки нові методи аналізу ДНК змінили погляд на патогенез MDS. Дійсно, вже давно вважають, що генних мутацій при MDS майже не існує, за винятком MDS у пацієнтів з високим ризиком прогресування гострого мієлобластного лейкозу (AML). Однак більшість із цих генетичних змін не тільки специфічні для MDS, а й трапляються при інших мієлоїдних захворюваннях (18).

MDS - це хвороба гемопоетичних стовбурових клітин. Генетичні відхилення, виявлені у зрілих мієлоїдних клітинах, вже є у стовбурових клітинах (19). Недавня робота показала, що в стовбурових клітинах можна виявити різні мутації. Ці мутації дають їм проліферативну перевагу над нормальними стовбуровими клітинами, не впливаючи на потенціал клітин-попередників (20). Наявність певних мутацій у MDS має прогностичне значення. Бежар та ін. (21) звернули увагу на мутації, які пов'язані з несприятливими результатами лікування, і їх наявність збільшує ризик прогресування MDS до ОМЛ. Загалом, вони описали мутації в п’яти генах (TP53, EZH2, ETV6, RUNX1 та ASXL1), наявність яких пов’язана із коротшим загальним виживанням.

Найбільш поширеною цитогенетичною аномалією у пацієнтів з MDS є часткова або повна делеція довгого плеча хромосоми 5 del (5q). Це трапляється у 10-15% пацієнтів із MDS de novo (22). 5q мінус синдром є окремим підтипом MDS згідно з критеріями Всесвітньої організації охорони здоров’я (ВООЗ). Це пов’язано з низьким ризиком перетворення на AML. Зазвичай це вражає жінок. Характеризується макроцитарною анемією, гіполобулізованими мегакаріоцитами, нормальною або підвищеною кількістю тромбоцитів, легкою нейтропенією та кількістю бластів у кістковому мозку.